14 жовтня вважається Днем заснування УПА. Ця дата символічна, але армію — підпільну чи цілком легальну — за день не створиш. Формування командування, набір особового складу, підготовка зброї, створення зводу статутів та правил — усе це справа доволі довгого часу
За роки незалежності усталився погляд на УПА, як самовідданих борців проти радянських окупантів. Це почасти справедливо — адже переважну частину свого існування УПА воювала саме з “совєтами” та й для ОУН, яка виступила організатором УПА, від моменту заснування основним ворогом завжди був СРСР.
Але при всій логічності цей погляд має два великі недоліки. Перший — сконцентрованість на аспекті боротьби винятково УПА з радянським тоталітаризмом. Настільки, що інколи складається враження, що сам цей образ постав, як антитеза до нав’язуваного “з кожної праски” образу “щасливої країни Рад”, за яким стояв тяжкий особистий досвід більшості її громадян. Другий недолік — цей образ працює більше для “внутрішнього вжитку”, мало зачіпаючи контексти — як особливостей епохи, у якій діяла УПА, так і міжнародний.
А тут не все так просто. Першим і безпосереднім супротивником УПА стали все ж не “совєти”, а нацисти. На перший погляд, у континентальному та світовому масштабі це була ще одна армія збройного опору проти нацистської окупації. Такі армії на той час діяли у Польщі, Франції, країнах колишньої Югославії, Греції…
Свого часу Бісмарк прямолінійно зауважив, що Німеччині ніколи не слід воювати на два фронти. Але не варто і на одному, якщо на цьому фронті — Росія. У момент створення УПА нацисти вже мали проти себе Радянський Союз на суші, Англію і США на морі та в повітрі, рух опору у кожній окупованій країні — разом десяток фронтів. До цього хору долучилася ще й УПА — заодно остаточно викинувши зі списку “відносно спокійних” для окупантів “Дистрикт Галичина”. І змусивши нацистів відтягувати додаткові сили з фронту на боротьбу з нею. Наскільки ці зусилля були успішними — видно з того, що вже в 1943 році на Волині з’явилися так звані “повстанські республіки”. У цих районах єдиною владою було підпілля.
Сотенний Дмитро Білінчук — “Хмара” Фото: Архів ЦДВР
УПА додала клопоту нацистам — і полегшила життя союзникам. Стала однією з тих “соломинок”, які врешті таки зламали хребет нацистському верблюдові.
Але сенс існування УПА полягав не тільки у боротьбі з тоталітарною системою — чи то нацистською, чи то радянською. Жорстокою істиною є те, що на війні єдиний спосіб стати суб’єктом процесів, а не жертвою обставин та ворогуючих сторін — взяти в руки зброю. Тому будь-який збройний рух опору в принципі — це не тільки ознака спротиву і незгоди з окупантом. У випадку Другої світової війни це ще й автоматично — шлях до суб’єктності серед міжнародного співтовариства.
Тут УПА — плановано чи ні — вбивала зразу кількох жирних зайців. Насамперед, сам факт її появи вже робив українців активними учасниками процесів, які тривали в Центрально-Східній Європі й опосередковано впливали на те, що відбувалося у світі загалом. Суб’єктивізація через зброю в руках має ту зворотну сторону, що неможливо не звертати увагу на того, у чиїх руках ця сама зброя.
УПА складалася не тільки з чоловіків Фото: Архів ЦДВР
Другим геополітичним наслідком було те, що з появою УПА переформатовувався баланс сил у регіоні. Якщо до УПА картинка була порівняно простою: два тоталітарні монстри у смертельному клінчі плюс польське збройне підпілля, яке воювало передусім з нацистами, хоча мало довгий і справедливий список претензій до “совєтів”. Після появи УПА все ускладнювалося. Насамперед, і нацисти, і комуністи були змушені відтепер приділяти увагу і польській, і українській підпільній армії, що ослаблювало їх. Обидві підпільні армії, попри наявність спільного ворога, боролися ще й між собою. Усе це створювало можливість для використання ситуації усіма її учасниками і для створення ситуативних союзів.
Третім неминучим і на цей раз однозначно негативним наслідком — або майже неминучим, хоча історія і не знає умовного способу — був відкритий збройний конфлікт з поляками. Тут знов проста логіка: якщо є двоє, готових до відкритого протистояння, важливою обставиною є наявність у обох противників зброї. Якщо один з противників беззбройний або ж навпаки — озброєний неспівмірно краще за свого контрагента, є хороші шанси, що протистояння так і не розпочнеться. Але якщо супротивники приблизно рівні за силами, а конфлікт старий і задавнений, а причина конфлікту — територія, яку обоє вважають своєю і нізащо в світі не бажають не те що поступатися, а бодай домовитися про якийсь “модус вівенді” – залишається тільки очікувати на початок цього конфлікту. Адже усі причини вже є — а з появою двох підпільних армій — УПА та Армії Крайової, суперники отримували інструмент для переходу конфлікту у відкриту фазу.
Четвертим наслідком було те, що Україна ставала частиною повоєнного світу. Її територія могла бути віддана СРСР, її політична незалежність могла бути справою далекого майбутнього, але сам факт наявності армії, яка репрезентувала собою політичне українство, змушував бодай формально оглядатися на українців. І не тільки формально — на першому етапі холодної війни українське підпілля стало об’єктом зацікавлення спецслужб Англії та США, які робили спроби скористатися їхніми знаннями і вміннями для розвідування ситуації всередині СРСР.
Фото: Архів ЦДВР
П’ятим наслідком було створення успішної альтернативи радянському устроєві. Тут уже вступало в дію правило – “Написане пером не вивезеш волом”. Іншими словами, навіть формальність перетворюється у політичну реалію, якщо вона прописана у документі. А тут була ціла гора документів — накази, розпорядження, статути і чимало іншого. І не тільки суто військових, а й документів цивільного підпілля і Української Головної Визвольної ради, яка виконувала роль українського парламенту. Радянська влада, треба сказати, чудово розуміла силу документу і формальної процедури.
Попри усі ці блискучі і не надто наслідки, над УПА, як і над кожним подібним рухом, тяжіють два прокляті запитання. Перше — а чи і справді вже такою ефективною була ця армія? Друге — кожна боротьба вимагає жертв, чи не марні були ці жертви? Особливо, якщо боротьба завершилася фізичним програшем. У крайньому варіанті відповіді на це запитання звучать пасажі про політичну безвідповідальність керівництва УПА, оскільки, мовляв, було ясно, що проти Радянського Союзу не виграти, а людське життя — безцінне.
Спробуємо запропонувати варіант відповіді на обидва питання. Обидва вони начебто резонні. Справді, вистачить порівняти територію, ресурси, можливості до тривалого опору — і ясно, що у стратегічному вимірі УПА в поєдинку з СРСР приречена. А ось якщо опуститися з рівня великих цифр на рівень конкретних дій, все виглядає уже не так однозначно. Класична ситуація — партизани позбавляють зв’язку і струму увесь район. А в цьому районі саме перебувають з інспекцією високі чини, від яких залежить продовження боротьби з підпіллям. Просто чи ні їм буде вирватися? Інша типова ситуація — обстрілюють авто, у кому саме їде високопоставлений урядовець, від якого залежить, наприклад, посилення репресій у регіоні. Урядовець гине. Будуть зміни у політиці уряду в такому випадку чи ні? Ось вам і ефективність підпілля. Зрештою, нагадаю вже заїжджену до дірок тезу, що УПА вела боротьбу проти СРСР ще десять років після закінчення війни — рекордна тривалість. А цим самим зберігалася традиція альтернативних інституцій і спротиву тоталітаризму.
Відповідь на друге питання більш суб’єктивна. Щоб її отримати, треба пам’ятати, що СРСР — нетипова імперія. Ця імперія добивалася повного розриву соціальних зв’язків, повного знецінення людського життя і гідності, повного підпорядкування людини державному апарату. Кажучи коротко, “Марксистські ідеали цілком уміщалися за тюремними ґратами і за ворота Освенціма не виходили”. Ці слова написав Віктор Суворов. Він же написав таке: “Якщо моя дорога вітчизна (рядки писалися до 1991 року — О.І.) і надалі продовжуватиме нести світло свободи іншим народам, і в ХХІ столітті кидатиметься, як скажений пес, на всіх своїх сусідів, то я і з автоматом у руках піду воювати проти комунізму”.
У тій ситуації, у яку ставив комунізм будь-яку людину, опором було вже просто не погоджуватися з владою. Просто не голосувати. Просто зберігати нейтральність. Просто керуватися у стосунках з людьми законами людяності, а не партійними настановами. А вже взяти в руки зброю і цим стримати марксистських кривавих фантазерів і будівників чергового втілення Російської імперії — це рішення уже лежить далеко за межами звичних політичних розрахунків і прорахунків. Це вже рівень ставлення: “Краще вмирати стоячи, ніж жити на колінах”.
Такому погляду можна закинути зайвий ідеалізм. Але якщо дивитися глибше, то саме така позиція у протиборстві з тоталітаризмом дає, можливо, найкращий шанс на самозбереження спільноти — щоправда, ціною життя тих, хто сповідує цей принцип “тут і зараз”. Механізм поєднання ідеалізму такого штибу з житейським повсякденням психологічно нескладний. Є вже банальністю, що перший крок до підпорядкування людини зовнішній силі — постійне примушення людини чинити так, як потрібно цій зовнішній силі. Тоталітарна держава у цих випадках діяла страхом, насаджуваним через терор і матеріальною вигодою – “нагайкою” і “пряником”. А потрібно їй було — щоб людина в результаті виявилася повністю позбавленою свого внутрішнього стержня, власної оригінальності, горизонтальних зв’язків з іншими людьми. За великим рахунком, системі потрібні були “гвинтики”. Ідеально заточені за формулою “Хто не з нами — той проти нас”. Побічними ефектами такої інженерії були хронічний страх, пригніченість, взаємна недовіра, синдром вивченої безпомічності – так психологи називають стан, при якому людина в принципі позбавлена волі і нездатна навіть до цілком логічних дій.
На рівні конкретних дій це означало, що домовитися не можна. Тут — тільки війна. Її і вели повстанці. Не вони створили систему, співіснування з якою було неможливим. Тут — або одні, або другі. Або вони, або ми. І тільки нищачи таку систему фізично, був шанс уціліти самому бодай морально і передати альтернативну традицію і зразок поведінки наступному поколінню. Що у повній мірі вдалося повстанцям — але тільки ціною “загибелі стоячи”.
Джерело: Новое Время
