Президентство Л. Кучми – від його перемоги на президентських виборах у липні 1994 року до інавгурації наступника, В. Ющенка, у січні 2005 року – достатньо складний і суперечливий період новітньої історії незалежної Української держави. Безумовно, цей період потребує подальшого ґрунтовного осмислення та введення у історичний контекст. Втім, уже сьогодні можна говорити про перші результати в осягненні сутності методів управління державою доби президента Л. Кучми, для позначення яких у сучасну політичну та історичну науку було введено спеціальне визначення – «кучмізм». Термін нині став широко вживаний не тільки журналістами чи політиками, але й науковцями.Пише historical-club.org.ua

Чим же таким особливим відзначилося десятиліття правління Л. Кучми, що зумовило виникнення у науці нового виду політичного режиму і який зміст вкладають у слово «кучмізм»?

Зазначимо, що термін був започаткований Громадянською кампанією «Пора!» (чорна). Вперше його було поширено у ніч з 28 на 29 березня 2004 року, акцією «Що таке кучмізм?», у межах якої наліпки та плакати з таким написом були розповсюджені у 17-ти областях України [1].

Визначення, дане активістом «Пори» М. Свистовичем, дозволить зрозуміти, що мали на увазі під новим терміном його творці. За його словами, «кучмізм» – це український різновид авторитарної системи, який існує у всіх пострадянських державах, системи корумпованої, системи злочинної, системи, де людина є безправною перед свавіллям держави [2]. Більш науково дана позиція висвітлюється на сайті «Пори» (чорної) в мережі «Інтернет», де, з посиланням на Енциклопедичний словник, «кучмізм» визначається як різновид пострадянських режимів, що виник і проіснував в Україні протягом 1994-2004 рр. та сформувався в результаті зрощення старих радянських чиновників з регіональними кримінальними елітами. Головні ознаки:

• концентрація влади в руках єдиної фінансово-багатопартійної корпорації;
• декоративна демократія — вибори з інструменту ротації влади перетворені на засіб її періодичної самолегітимізації;
• єдність законодавчої, виконавчої та судової влади, як цілісного механізму контролю над суспільством і гарантуванням незмінності режиму за допомогою непідконтрольних суспільству «силових структур»;
• тотальна корумпованість державного апарату.

Режим було ліквідовано в результаті демократичних президентських (2004 р.) та парламентських (2006 р.) виборів [3].

Історик М. Кармазіна, що нині найґрунтовніше серед науковців доповнила даний термін, виділяє уже 10 ознак «кучмізму». Виділяючи із пукнту про декоративну демократію 3 різноаспектні ознаки, до згадуваних вище, дослідниця додає наступні:

• ігнорування Конституції та чинних законів України, гальмування прийняття нових «правил гри» президентом;
• функціонування на тлі багатопартійності «партії влади»;
• несприйняття вільної та опозиційної думки, позиції і – ширше – власне опозиції;
• невизначеність зовнішньополітичного курсу держави [4, с. 358-363].

Важливим є бачення кучмізму і у журналістських опусах. Зокрема, С. Уралов у статті «Звичайний кучмізм» наголошує на владності Л. Кучми, а також впливу його доби на формування політичного портрету наступника – В. Ющенка [5]. В. Бойко у серії статей «Що таке кучмізм?», акцентує увагу на ігноруванні Л. Кучмою Конституції та чинних законів України, а також правовому хаосі, на який спирався його режим. Автор говорить про те, що, у першу чергу, «кучмізм» – це державна система розв’язання правових питань неправовими методами, яка ґрунтується на відсутності розподілу державної влади на окремі незалежні гілки, що контролюються суспільством. Що цікаво, В. Бойко вважає, що В. Ющенко став наступником Л. Кучми не лише на посаді, а й у плані успішного продовження режиму «кучмізму» [6].

У статті-бесіді з газетою «День», що була опублікована під назвою «Кучма і “кучмізм” як явище», запрошені виданням експерти виділили не лише негативні, а й позитивні тенденції правління другого президента, серед яких найголовнішим було збереження цілісності та уникнення збройних конфліктів (що вдалося далеко не всім пострадянським республікам) та потужних соціальних розколів. Інша річ — якими інструментами користувалася влада для того, щоб запобігати цим конфліктам. Загалом же, за висловом А. Єрмолаєва, десятиліття Л. Кучми – це епоха «цинічного романтизму», «епоха “левів” із лисячими звичками та “лисиць” у левових масках», якій характерні різноманітні механізми узурпації влади у країні її очільником [7]. Що цікаво, останнього, фактично, не заперечували і прибічники Л. Кучми. Так, ще у 1994 році Д. Табачник, будучи главою Адміністрації Президента, визначив ціль режиму як впровадження «освіченого авторитаризму» [8, с. 425-426].

Підсумовуючи, скажемо, що якою багатогранною та суперечливою була доба президентства Л. Кучми, таким же виявився і термін на її позначення. Однак, що важливо, у громадській думці «кучмізм» утвердився, насамперед, як явище негативне, як місцевий варіант пострадянського авторитаризму. Такий особливий вид політичного режиму властивий нелегкій перехідній добі української історії, а тому потребує подальшого поглибленого вивчення.