НА ДОНБАСІ НА ОДНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВБИТОГО БІЙЦЯ ПРИПАДАЄ ДЕСЯТОК РОСІЙСЬКИХ, – КАЖЕ ДОБРОВОЛЕЦЬ В'ЯЧЕСЛАВ ЗІНЬКЕВИЧ

– ДАВАЙТЕ СЬОГОДНІ ЗУСТРІНЕМОСЬ, бо завтра їду на Станицю Луганську, – каже телефоном В'ячеслав Зінькевич, заступник командира батальйону ім. генерала Кульчицького.

За півтори години чекаю на нього біля метро Лук'янівська. В'ячеслав приходить у світло-коричневому камуфляжі, на шевроні – вишитий зеленим по чорному тризуб і назва батальйону.

– Можна просто на "ти" і "Славуня". Титулів не люблю, – каже дорогою до найближчої кав'ярні В'ячеслав. – Документи сьогодні оформлював на грошову компенсацію після контузії під Дебальцевим, – черкає запальничкою і закурює, прикриваючи вогонь долонями. – Зараз у нашого батальйону зона відповідальності – це Станиця Луганська. Ми частково там, а частково – на маріупольському напрямку разом з "Азовом".

Яка там зараз ситуація?

– Тихо, на жаль. Бо коли ворог мовчить – невідомо, що готує.

Чому пішли на фронт у добровольчий батальйон, а не в складі Збройних сил?

– У мене є досвід, а його краще передавати добровольцям. У нас море командирів – ­сміття, від полковників до генералів, які бійців на м'ясо кидають. То краще я виведу хлопців з-під обстрілів, навчу виживати на війні, ніж виконуватиму накази командирів підрозділів. Та й система Нацгвардії мені більше подобається. Це видно по втратах. У нас вони значно менші, наші підрозділи дисциплінованіші.

У кав'ярні сідаємо за найдальший столик у кутку. В'ячеслав замовляє собі еспресо. Висипає на стіл із чорної пластикової папки купу старих знімків.

– Фотографії з курсантських часів. Я з однокашниками в гарячих точках Радянського Союзу. Мені тут 19, це – Нагірний Карабах, наш взвод. Життя потім розділило нас.

Колишні друзі-росіяни тепер по той бік воюють?

– Таких із мого випуску не знаю. Багато хлопців із Росії, які з нами вчилися в Харкові, симпатизують Україні і не хочуть проти неї піднімати зброю. Життя тут протерло їм очі. Росіянин, який виріс в Україні, своїх називає кацапами. А ті, що варяться у своєму угро-фінському середовищі, нас ненавидять страшно.

Можна порівняти війну на Донбасі з війнами в Абхазії та Чечні?

– В Абхазії нашим завданням було розвести дві ворожі сторони по різні боки. А в Чечні була повномасштабна війна. У той час стан російських військ був такий, як зараз – українських.

За 20 років вони якісно змінилися?

– Війни у Чечні та Абхазії змусили росіян зайнятися армією – підняли заробітні плати, престиж військової служби.

Росія до війни з Україною готувалася з 1991 року. Постійно вкидали заяви типу "Севастополь – город русской славы", "Крым – русская земля". Коли я переводився на службу в Україну з Москви, то начальник штабу сказав: "Что, едешь в армию вероятного противника?"

У Росії вистачає досвідчених військових кадрів?

– Є непогані полководці, але вони виграють бої не завдяки таланту, а за рахунок великого особового складу. Солдатів відправляють просто помирати. Росіяни ж гинуть – страшне. На одного нашого вбитого бійця припадає десяток їхніх. Ще пару місяців, і за кількістю російських втрат переплюнемо і Афган, і Чечню разом узяті. Пам'ятаю, під час штурму Грозного 1999-го росіяни поклали цілу дивізію особового складу – вісім тисяч чоловік. Це їхня політика. Вони ніколи своїх людей не жаліли – ні в Першу, ні в Другу світову.

У чому ми поступаємося їм?

– У нас гірше озброєння. Хоча значна частина їхнього вироблялася в Україні. Наукова думка була тут і в Прибалтиці. Частково ще в Пітері. У нас досі непогана система високоточного озброєння, але чогось не використовується. Так само не використовується авіація.

Якби не волонтери, наша армія була б, як російська в першу чеченську війну. Волонтери подіставали нам усякий крутий секонд. На деяких британських камуфляжах були навіть нашивки типу "Боже, бережи королеву".

У нас кращі танкісти й розвідники. Коли у вересні виїхали на Дебальцеве, з нами були лейтенанти – "піджаки", які отримали звання на військовій кафедрі в інституті. За місяць вони стали справжніми воїнами.

Але і в нас, і в росіян одна біда – дебільні командири. Україна не використовує свій потенціал. В одному Києві можна сформувати цілу бригаду з офіцерів, які пройшли Афганістан, Карабах, Чечню. Чого вони досі не на службі? Може, товстосракі генерали бояться, що їх підсидять?

У чому слабкість росіян?

– Їм не вистачає мотивації. А в нас вона є, тому ми готові стояти до кінця. По-друге, не так їх кількісно і багато, як думаємо. Є специ. Але в основному – біомаса, яку набирають із російської глибинки. Коли брали Дебальцеве восени, знайшли після росіян у недобудованому гаражі з тисячу порожніх пляшок з-під горілки. Це – наркоманьйо і алкашня. Тому такі в них втрати.

В умовах гібридної війни складніше захищатися, ніж у відкритій?

– Це просто назва. Правда в тому, що це – ­війна, і війна страшна. З тим озброєнням, що маємо зараз, далеко не підемо.

Ми дуже втратили час із весни. Тоді треба було цю гадюку задушить у самому зародку.

Коли в Дебальцевому стояли восени два з половиною місяці до ротації, там не проводилися ніякі роботи з фортифікації, з укріплення, з розширення фронту. Хоча в нас було все – перевага ресурсна, людська, стратегічна. А ми стояли і дуріли. Трохи алкоголю було. Отак і дождались, що здали Дебальцеве.

У В'ячеслава дзвонить телефон. Він витягує його з кишені куртки, що висить поруч на вішаку.

– Да, Дімон. Та інтерв'ю даю, – сміється. – Дзвонили наші, у них там тиша. Чуєш, а може з "Ордена" танкіста зробимо? Там вони всі по метру 20, а він – двометровий. Буде з танка стирчати, як прапор.

Трапляється, що колишні "беркутівець" і майданівець воюють пліч-о-пліч?

– Брехня. До нас у батальйон приїжджав на підсилення харківський "Беркут". Спільної мови з ними не знайшли. Наші і батальйон "Київська Русь" набили їм морди. Не знаю, скільки їх поїхало в реанімобілях назад на Харків.

Був випадок – волонтери везли нам бронежилети. "Беркутівці" по дорозі відібрали у них два бронежилети. Ми сіли у джипи, закинули їх під Вуглегірськ, протримали двоє суток у бліндажі. Після того вернули нам не два, а шість бронежилетів. Отак треба їх виховувать.

А з хлопцями з МВС у нас хороші стосунки. Приходили до нас колишні даїшники з Тернополя, з Білої Церкви, з Кіровоградщини. Самі воювати пішли. Хоча загалом у міліції більше ублюдків, які шукають любий привід, щоб на передову не йти.

Росіянам вигідний третій Майдан у нас?

– Вони бояться заворушень у себе. Намагаються вигубити і перемолоти в Україні побільше своїх некерованих і дезорієнтованих людей. Щоб для Росії небезпеки було менше.

А є чого боятись?

– Звичайно. Народ там неоднорідний. ­Башкири і татари ненавидять росіян. Половину Ставропілля вже захопили чечени. Росіяни бояться озброювати Кавказ, бо не знають, на кого повернеться ця зброя. Може, серед кубанців прокинеться українське коріння. Тому з них навмисне роблять зазомбовану наволоч, яку у війні хочуть перебити.

2012 року навесні в російську армію набрали 40 чи 50 тисяч недогодованців. Їх усе літо відгодовували, щоб вони восени могли присягу прийняти. Тому я не боюся тої армії.

Нам потрібен воєнний стан?

– Під час Другої світової мілітаризація врятувала Німеччину від кризи. Може, і нашій економіці піде на користь. Але для цього треба проводити прозору політику, щоб вкладали кошти з-за кордону. А потенціал у нас величезний – корабле-, літако- і ракетобудування.

Коли ми відмовилися від ядерної зброї, то віддали не лише ракети, а й надзвукові бомбардувальники. Він може долетіти до Дніпропетровська, стрельнути й повернутися назад. Влучає на 100 відсотків. Хто його знає, необережний це був крок чи запроданський.

Росія намагатиметься захопити український південь і прокласти шлях до Придністров'я?

– Будуть пробувати. Але спочатку рухатимуться на Харків. Там часткова підтримка місцевого населення є. У мене друг з Харкова приїжджає додому після ротації. "Де ти був?" – питають. – "На війні". – "А за кого воював – за наших, за ДНР?"

У Харкові відсотків 30–40 міліцейського складу готові зраджувати. Я там два тижні лежав у госпіталі. Чув настрої.

Як стабілізувати внутрішню ситуацію і ефективно вести війну?

– Росія хоче, щоб конфлікт в Україні був заморожений. Нам, щоб цього не сталося, треба діяти за хорватським сценарієм: доукомплектовувати особовим складом всі підрозділи, тримати в боєздатності резервні батальйони, а коли прийде час "Ч" – провести наступальну операцію і зупинитися десь аж біля Кубані. Лупитися зараз треба до кінця, доки світ побачить, що треба допомагати. Розрулити ситуацію можна тільки силою. Домовитися з Росією нереально.

Після розмови підводжуся. В'ячеслав подає з вішака пальто.

– Я сам був російськомовний до 2004 року. Навіть не вчив української в школі. А ­бачите, коріння дало по мозгах. Мама в мене – грузинка.

– Маєте пити вино, як справжній грузин.

– Обично п'ю горілку, як справжній українець.

Джерело: http://gazeta.ua