Усе, що відбувається (а точніше, те, що не відбувається) – це спроба врятувати Росію

Присутність російських військ на Донбасі є предметом дискусії тільки в самій Росії. Для решти світу все давно і гранично ясно. І те, що докази не публікують – це лише спроба не загнати Кремль у глухий кут.

Були б російські війська на Донбасі – були б супутникові знімки. А якщо ж знімків немає, то і доказів немає. І військ російських – теж немає.

Не знаю, як ви, але я чую ці слова досить часто. Особливо після того, як журналісти розкопують нові деталі «бурятовбивчої» війни на Донбасі. Але в тому й штука, що інтрига тут може існувати тільки для російської аудиторії. Тому що для решти світу це питання не стоїть зовсім.

І тому Foreign Policy при згадках про торішній Іловайський котел, коли наступ української армії за лічені дні був помножений на мінус один, пише про «російські танки». Тому голова НАТО Йенс Столтенберг прямо говорить про те, що єдині іноземні військові на Донбасі – це росіяни. Дискусія триває лише щодо цифри: шість тисяч, дев'ять тисяч чи все ж більше. І тільки.

Єдина причина, через яку захід досі не публікує неспростовні докази, точно така ж, як і у відмови озброювати Україну летальною зброєю. Тому що і те, й інше – це спроба дати Кремлю ще один шанс. Шанс вийти з конфлікту, зберігши обличчя – наскільки це взагалі можливо. Шанс утримати країну від сповзання в глобальну ізоляцію з непередбачуваними наслідками. Шанс повернутися в 2013-й рік, коли Росія мала право голосу, і він звучав не тільки інтонаціями Чуркіна.

«Давай я зроблю вигляд, що ти не виламував мені в п'яному вигляді вхідні двері, й забудемо все, що сталося? Бо інакше треба писати на тебе заяву, а це вже дорога з одностороннім рухом».

Усе, що відбувається (а точніше, те, що не відбувається) – це якраз спроба врятувати Росію. І заодно позбавити захід необхідності назвати речі своїми іменами. Тому що як тільки скажеш «війна», то і поводитися треба буде, як на війні. Як тільки скажеш «вторгнення», значить, на континенті є агресор. Якщо є агресор, то треба щось робити. Тому докази і не публікують. Вони відріжуть шлях назад.

Захід не хоче вплутуватися в конфлікт. Він не хоче піднімати прапори, збивати кулаки і вилазити з власної зони комфорту. Тому він раз за разом дає можливість самій Росії повернутися в ту зону комфорту, в якій вона існувала до анексії Криму.

Власне, саме з тієї ж причини Україні не постачають летальну зброю. Тому що це означатиме точку неповернення. Ту саму лінію, за якою вже не вийде займатися казуїстикою, називаючи війну чим завгодно, окрім як війною. Росії насправді пощастило: повна відсутність її власних запобіжників компенсується запобіжниками заходу. Просто Москва розцінює все, що відбувається, як слабкість і боягузтво Вашингтона і Брюсселя – і думає, що так буде і надалі. А Вашингтон і Брюссель сприймають політику Кремля як божевілля – і зберігають надію на те, що розсудливість до Москви усе ж повернеться.

Надію, яка поступово тане.

Павло Казарін –​ оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції