Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський у коментарі виданню «Фокус» пояснив, чому Україна досі не може отримати летальної зброї від Заходу.

Заяви Президента про введення на територію України миротворчої місії — це спроба гудіти, коли локомотив стоїть на місці. Для того, щоб в України з’явився план подальших дій, потрібно зрозуміти, з якою хворобою ми боремося. Немає оцінки стану хворого. І тому не складається комплексний план лікування, що працює у декількох напрямах.

Якщо у нас війна гібридна, то і відповідь має бути гібридною: в економічному, дипломатичному, військовому напрямах необхідні чіткі, взаємопов’язані у часі, за виконавцями і результатами дії. На економічному фронті потрібно працювати над санкціями, на військовому — не просто чекати, що Путін зупиниться, а зупиняти його. Необхідно працювати і на інформаційному фронті, а також над стабілізацією ситуації в країні — починати говорити з людьми не мовою обіцянок, а мовою результатів.

Президент сказав, що виведення військ з Дебальцевого впишуть золотими літерами в історію Збройних сил України. Я можу додати, що це буде вписано чорними літерами в історію військово-політичного керівництва. Якщо стратегічно чи оперативно така військова конфігурація склалася, треба було щось з нею робити. Як правило, такі вклинення в оборону противника довго не тримаються — треба було або розвивати діяльність у цьому напрямі, або завдавати фронтальних ударів. Щось треба було робити, ворушитися, а не просто стояти. Я не бачу взагалі жодного плану операції, а вже тим більше жодного плану з виведення військ, враховуючи те, що це планував не Генеральний штаб, а самі комбати.

Перспективи надання Україні летальної зброї здебільшого залежать від політичного фону в кожній країні. Політики орієнтуються на своїх виборців, а тих часто не влаштовує перспектива військового вирішення російсько-українського конфлікту, і це необхідно враховувати. Але також необхідно весь час пояснювати: хлопці, наступні ви. Україною справа не обмежиться, тому що Україна — не кінцева мета Путіна, це проміжний результат, який дасть йому можливість відновити свою імперію.

Знаковим було прийняття Верховною Радою постанови про визнання Росії країною-агресором. Але це ж ще не все. Необхідно, аби таке рішення було прийняте на рівні ООН. Для цього навіть не обов’язково реформувати Раду Безпеки, одним із постійних членів якої є Росія, здатна ветувати рішення. Це можна зробити без участі Ради Безпеки через Генеральну Асамблею ООН. Після рішення Верховної Ради очікувалося, що наша дипломатія працюватиме у цьому напрямі, а світова спільнота визнає Росію агресором. Тому що відсутність однозначної оцінки дій Росії стримує дуже багато країн — кожній доводиться формувати свою позицію. Якби Росію визнали агресором, це значно полегшило би вибір власного курсу кожної країни. І тоді питання санкцій і надання Україні зброї мало би простіше рішення.

Джерело: http://www.stina.in.ua